Питання про вексельну правоздатність певною мірою слід віднести до питань, які мають лише історичний інтерес. Дореволюційне вексельне право знало низку обмежень вексельної правоздатності, які на той час вже втратили своє розумне обґрунтування. Зокрема, права брати на себе вексельні зобов’язання були позбавлені особи духовного стану, дівчата, не відокремлені від батьків, а також селяни, які не мали нерухомої власності.
Сучасне радянське вексельне право таких обмежень не знало. Спеціальна вексельна правоздатність радянському праву була невідома, а тому брати на себе вексельні зобов’язання могли всі ті, хто взагалі мав право вступати в договірні відносини.
Щодо фізичних осіб питання є цілком зрозумілим, однак стосовно юридичних осіб воно видається дещо складнішим. Тому на питанні про те, хто саме може брати на себе вексельні зобов’язання, необхідно зупинитися детальніше.
Насамперед слід встановити, що видавати векселі можуть лише ті об’єднання осіб, установи або організації, яким у встановленому законом порядку надано права юридичної особи. Але для визначення того, чи має конкретна юридична особа право брати на себе вексельні зобов’язання, необхідно враховувати, що правоздатність юридичної особи загалом обмежується межами тієї мети, заради якої її було створено.
Тому в кожному окремому випадку потрібно детально ознайомитися зі статутом, положенням або договором, на підставі яких діє відповідна юридична особа. Якщо торговельні чи інші операції не входять до кола її діяльності, за нею не може бути визнано право видавати векселі, що оформлюють розрахунки за такими операціями.
Так, зокрема, щодо вексельної правоздатності Товариств взаємного кредиту Наркомфіном СРСР було роз’яснено, що, оскільки Товариства взаємного кредиту відповідно до свого нормального статуту не мають права здійснювати купівлю товарів із торговельною метою за власний рахунок, їм не може бути надано право видавати векселі в оплату таких товарів.
Ті самі міркування застосовуються і під час вирішення питання про вексельну правоздатність юридичних осіб публічного права. Право державних підприємств, які перебувають на господарському розрахунку, брати на себе вексельні зобов’язання не викликає сумнівів. Однак це право може бути визнане за ними лише в тому разі, якщо їм у встановленому порядку надано права юридичної особи.
Дещо спірним є питання про вексельну правоздатність державних установ, що перебувають на державному або місцевому бюджеті. З цього питання судова практика УСРР і РСФРР давала різне тлумачення.
Верховний Суд УСРР у спеціально виданому з цього приводу циркулярі ставив вирішення питання про право державних установ, які перебували на державному або місцевому бюджеті, брати на себе вексельні зобов’язання у залежність не від права здійснювати платежі, а від права цих державних установ вступати у кредитні відносини.
Тому Верховний Суд УСРР визнавав за такими державними установами право видавати векселі лише в тому разі, якщо таке право або взагалі право отримувати кредити та укладати позики було надано їм спеціальними законами.
Більш гнучко до вирішення цього питання підходив Верховний Суд РСФРР. Спеціальною постановою Пленуму Верховного Суду РСФРР було роз’яснено, що суто формальний підхід до питання про правоздатність тих державних установ, яким не було надано прав юридичної особи, був би нежиттєздатним і господарськи недоцільним.
Кожен окремий спірний випадок мав розглядатися окремо, і щоразу необхідно було конкретно встановлювати, чи мала відповідна юридична особа право фактично та відповідно до покладеної на неї господарської мети укладати той чи інший майновий договір, а зокрема — видавати векселі.
Таким чином, відсутність прав юридичної особи, на думку Верховного Суду, не позбавляла автоматично ту чи іншу державну установу вексельної правоздатності, а лише зобов’язувала судові органи у разі спору детально й уважно досліджувати фактичні обставини справи та окремо для кожного випадку встановлювати, чи мала ця установа право видати вексель.
Однак роз’яснення Пленуму Верховного Суду не містило чітких і беззаперечних ознак, за якими можна було б визначити вексельну правоздатність установ на момент видачі ними векселя. Тому суворий підхід Верховного Суду УСРР до цього питання більше відповідав суворості та формалізму вексельного зобов’язання.
З огляду на це слід визнати, що і державні підприємства, які перебували на господарському розрахунку, і державні установи, які фінансувалися з державного бюджету, мали право брати на себе вексельні зобов’язання лише в тому разі, якщо їм було надано права юридичної особи.
При цьому здійснення такого права мало відбуватися у суворій відповідності до цілей, визначених їхніми статутами або положеннями.
Щодо низки установ уже існувала відповідна практика, яка висвітлювала питання про їхню вексельну правоздатність.
Зокрема, щодо вексельної правоздатності губернських виконавчих комітетів та їхніх відділів сформувалася єдина й цілком правильна позиція: губернські виконавчі комітети, оскільки спеціальним законом їм було надано право укладати короткострокові та довгострокові позики, мали право також і брати на себе вексельні зобов’язання.
Проте це право було надано губернським виконавчим комітетам в особі їхніх президій, а тому за відділами губвиконкомів право на самостійну видачу векселів не визнавалося.
Відділи губвиконкомів могли видавати вексельні зобов’язання лише від імені губвиконкому в особі його президії, у зв’язку з чим вони повинні були обов’язково зазначати, що вексельне зобов’язання видається за дорученням губвиконкому.
Повітові виконавчі комітети, відповідно до існуючої практики, мали право брати на себе вексельні зобов’язання. Однак для видачі повітовими виконкомами векселів, що оформлювали позики, укладені цими виконкомами, потрібен був обов’язковий дозвіл губвиконкому.
Волосним виконавчим комітетам право видавати векселі надавалося лише й виключно під час укладення ними грошових позик. У таких випадках векселі могли видаватися на строк не більше ніж 12 місяців і на загальну річну суму, що не перевищувала 10% дохідної частини річного бюджету кожного конкретного волвиконкому.
Видавати векселі на більшу суму, але не більше ніж 25% дохідної частини свого річного бюджету, а також на триваліші строки волвиконкоми мали право лише з дозволу губвиконкому та за попереднім висновком повітового виконкому.
Цими нечисленними зауваженнями, які передують систематичному й детальному викладу норм власне вексельного права, ми поки що обмежимося, зупинившись на завершення лише на долі вексельних зобов’язань, виданих установами, за якими чинна практика не визнавала вексельної правоздатності.
Чинне положення про векселі не знало поняття визнання векселя недійсним. На підставі цього положення як векселедавці, так і особи, які здійснили передавальний напис, відповідали перед векселедержателем абсолютно незалежно один від одного і самостійно.
Тому навіть у тих випадках, коли підпис векселедавця виявлявся підробленим, особи, які зробили передавальний напис, не звільнялися від власної самостійної відповідальності перед держателем векселя.
Тим більше не було підстав позбавляти сили вексельне зобов’язання як таке, що втілювало в собі низку цілком незалежних одне від одного зобов’язань, лише через те, що один із учасників вексельних правовідносин не мав права видавати вексель.
З огляду на це слід визнати цілком правильним і таким, що відповідає абстрактному характеру векселя, роз’яснення Пленуму Верховного Суду, згідно з яким, якщо вексель було видано від імені установи, яка не мала права брати на себе вексельні зобов’язання, така установа вибувала з вексельного правовідношення.
Водночас фізична особа, яка здійснила підпис або передавальний напис без належних на те статутних чи передбачених законом повноважень, несла особисту відповідальність за вексельним правом.
Джерело: «Вексель» (серія «Банковская библиотека»), Фінансове видавництво НКФ СРСР, розділ «Вексельная правоспособность», с. 98–103.