Самовідновлювані полімери — це реальні матеріали, але вони поки що далеко не такі, як «жива» броня Термінатора. Вони зазвичай не відрощують втрачений шматок, але можуть закривати мікротріщини або відновлювати зв’язки між молекулами.
Відомі приклади:
1. Полімери з оборотними хімічними зв’язками — це найближче до «справжнього самовідновлення».
Наприклад:
– Diels–Alder полімери — у них хімічні зв’язки можуть розриватися при нагріванні і знову утворюватися після охолодження.
– Вітримерні полімери (vitrimers) — мають мережу зв’язків, які можуть перебудовуватися під дією тепла.
Застосування:
– покриття;
– композити;
– деталі, які мають довше служити.
2. Поліуретани, що самовідновлюються. Деякі спеціальні поліуретани містять: мікрокапсули з відновлювальною речовиною, або хімічні зв’язки, які можуть з’єднуватися знову.
Наприклад, подряпина на покритті може частково зникнути після нагрівання.
3. Полімери з мікрокапсулами
Ідея дуже схожа на кров’яний згусток — у матеріал додають маленькі капсули:
– капсула тріскається;
– речовина витікає;
– вона полімеризується;
– тріщина «заліковується».
Так роблять експериментальні самовідновлювані пластики та композити.
4. Самовідновлювані силікони та еластомери
Наприклад, деякі силіконові матеріали можуть:
– з’єднувати краї розриву;
– відновлювати еластичність після пошкодження.
Їх досліджують для:
– гнучкої електроніки;
– сенсорів;
– медичних матеріалів.
Але є велика різниця між цим і Термінатором:
У вигаданого робота T-1000: «Мене прострелили — я повернув форму».
У реальному полімері: «У мене з’явилася мікротріщина — через кілька годин/після нагрівання вона частково закрилася».
Тобто сучасні матеріали ближчі не до рідкого металу, а до самовідновлюваного лаку або пластика.
До речі, цікаво, що природа вже давно має такі системи: шкіра, кістки, кора дерев — це справжні самовідновлювані матеріали. Сьогодні інженери вже фактично намагаються зробити неживу речовину з подібною поведінкою. Джерело