Український фізик Володимир Красноголовець разом із колегами працює над компактними газифікаторами, які мають перетворювати вуглецевмісні відходи на синтез-газ — паливо для виробництва тепла та електроенергії. Ідея не нова для світової енергетики, але українська команда намагається пристосувати її до невеликих децентралізованих установок, здатних працювати з різними видами відходів.
Технологія вже має історію прототипів, міжнародні нагороди та наукові публікації. Але важливо відділяти те, що вже було продемонстровано, від того, що поки залишається інженерним планом.
У 2026 році команда Красноголовця описує свій новий проєкт як технологію на ранній стадії розвитку — приблизно TRL 3–4. Наступний крок — створення та випробування прототипу продуктивністю близько 100 кг сировини на годину.
Тож історія тут не про готову «машину, яка врятує Україну від сміття». Вона цікавіша: чи можна зробити так, щоб частина відходів перестала бути проблемою і стала місцевим джерелом енергії?
Світ виробляє дедалі більше сміття
Проблема, яку намагаються розв’язати українські науковці, справді глобальна.
За даними Світового банку, у 2022 році людство утворило близько 2,56 млрд тонн муніципальних відходів. За сценарієм business as usual до 2050 року цей показник може зрости до 3,86 млрд тонн.
Але є важливе уточнення: далеко не все це сміття можна або потрібно перетворювати на енергію.
Найкраща стратегія поводження з відходами починається зі скорочення їх утворення, повторного використання та переробки. Енергетичне використання може бути одним із наступних етапів для тих фракцій, які вже неможливо ефективно переробити.
І ще одна популярна помилка.
Іноді можна почути, що «весь світовий обсяг сміття накопичується у Тихому океані» або що Велика тихоокеанська сміттєва пляма — це величезний острів відходів.
Це неправда.
NOAA пояснює, що Велика тихоокеанська сміттєва пляма — це зона підвищеної концентрації морського сміття, значна частина якого складається з дрібного пластику. Це не суцільний острів сміття, по якому можна ходити.
Проблема відходів значно більша за одну пляму в океані.
І саме тому в усьому світі шукають способи перетворити відходи на ресурс.
Від фізики — до газифікатора
Володимир Красноголовець — кандидат фізико-математичних наук і старший науковий співробітник Інституту фізики НАН України. У НАН його профіль пов’язаний із фізикою твердого тіла.
Його інтерес до газифікації виник на стику фундаментальної та прикладної фізики.
Ідея проста за формулюванням: замість того щоб просто спалювати відходи, можна за певних умов перетворити їх на газоподібне паливо.
Саме для цього використовується газифікатор.
Проєкти Красноголовця та його колег розвивалися не один рік. У науковій публікації 2020 року автори зазначали, що їхня перша модель газифікатора продуктивністю близько 50 кг сировини на годину отримала грантову підтримку EUREKA у 2009 році.
Там само вони описували прототипи 2016 та 2018 років із продуктивністю відповідно близько 30 та 80 кг/год.
Тобто це не ідея, яка з’явилася вчора.
Але й називати її готовою масовою технологією поки зарано.
Як працює газифікація
Газифікація відрізняється від звичайного спалювання.
Під час спалювання матеріал реагує з киснем і переважно перетворюється на тепло та продукти згоряння.
Газифікація відбувається за умов обмеженої кількості кисню або іншого газифікуючого агента. Вуглецевмісна сировина під дією високої температури перетворюється на суміш газів.
Один із головних продуктів — синтез-газ, або syngas. Він може містити, зокрема, чадний газ (CO) та водень (H₂), а його склад залежить від сировини та режиму роботи установки.
Після очищення та підготовки синтез-газ можна використовувати для отримання тепла або електроенергії.
Саме слово «очищення» тут принципово важливе.
Синтез-газ не можна автоматично називати чистим паливом. Він може містити небажані домішки, а чадний газ є токсичним. Для роботи з відходами потрібні контроль складу сировини, очищення газу, правильне поводження з побічними продуктами та система контролю викидів.
Тому газифікатор — це не просто металева ємність, у яку можна засипати будь-яке сміття.
Чи справді можна переробляти будь-які відходи?
Ось тут найважливіше не перебільшувати.
У презентаціях команди йдеться про роботу з різними вуглецевмісними потоками: біомасою, частиною побутових відходів, пластиками, промисловими та медичними відходами.
Але сучасний опис проєкту прямо застерігає: універсальний газифікатор, який однаково ефективно працює з абсолютно різнорідним сміттям, малоймовірний.
Причина очевидна.
Деревина, пластик, харчові відходи, медичні матеріали та змішані побутові відходи мають різний склад, вологість, теплотворність та інші властивості.
Тому команда зараз розглядає не одну «чарівну машину для всього», а можливість створення модульної лінійки газифікаторів для різних типів сировини.
Це набагато реалістичніший підхід.
А що з медичними відходами?
Медичні відходи — один із потенційних напрямків, який команда називає серед можливих застосувань.
І тут технологія справді може мати практичний сенс: лікарні та інші медичні установи мають потоки відходів, поводження з якими потребує спеціальних процедур.
Але твердження, що газифікатор автоматично «знищує всі небезпечні молекули» або що після нього «ризику зараження немає», було б некоректним.
Для медичних та інших небезпечних відходів недостатньо просто досягти високої температури. Потрібні контроль процесу, очищення газів, поводження з залишками та відповідність екологічним і санітарним нормам.
Саме тому в науковому описі 2026 року медичні відходи називаються потенційним застосуванням, а не вже доведеним промисловим рішенням.
Маленька установка замість великого сміттєзаводу?
Головна ідея команди — децентралізація.
Замість того щоб звозити всі відходи з великої території в одне місце, невеликі установки теоретично можна розміщувати ближче до джерела утворення відходів.
Наприклад, окремі рішення могли б працювати з певними видами біомаси або відходів підприємства, лікарні чи громади.
Перевага очевидна: менше транспортування — потенційно менше логістичних витрат.
Але це не означає, що маленький газифікатор автоматично буде дешевшим або ефективнішим за великий завод.
Економіка залежатиме від вартості обладнання, підготовки сировини, її вологості, стабільності поставок, очищення газу, утилізації залишків та вартості отриманої енергії.
Саме ці параметри ще потрібно підтвердити експериментально.
Що вже отримала команда
У цієї технології є міжнародна історія.
У публікації 2020 року Красноголовець і співавтор Віктор Забайрачний зазначали, що їхня розробка отримала звання «Most Promising Company» на PwC Accelerator Expo в Люксембурзі у 2013 році, а також World Green Design Award на міжнародному Design Forum у Янчжоу, Китай, того ж року.
Це підтверджує, що розробку презентували на міжнародних майданчиках і вона отримувала відзнаки.
Але називати це «визнанням технології всім світом» було б перебільшенням.
Так само обережно треба говорити про іноземних інвесторів.
У відео Красноголовець розповідає про інтерес представників Китаю, Туреччини та європейських країн до технології.
Ці історії варто подавати саме як розповідь самого винахідника про переговори та інтерес потенційних партнерів, а не як підтверджені багатомільйонні інвестиції.
У доступних матеріалах немає достатніх незалежних доказів того, що іноземний інвестор уже вклав десятки мільйонів доларів у промислове виробництво цих газифікаторів.
Скільки коштує довести технологію до промислової моделі?
Ось тут є конкретна цифра.
У документі команди 2026 року зазначено, що для створення та випробування прототипу продуктивністю близько 100 кг/год може знадобитися близько 500 тисяч євро та приблизно 15 місяців інженерної роботи.
І це принципово відрізняється від твердження «промисловий газифікатор уже коштує 100 тисяч євро і окупається за два роки».
Такі цифри можуть бути розрахунковими оцінками команди, але їх не можна подавати як гарантовану ціну чи термін окупності.
Щоб говорити про окупність серйозно, необхідні реальні випробування: скільки енергії споживає установка, скільки синтез-газу виробляє, який його склад, скільки коштує очищення та скільки корисної енергії залишається після всіх технологічних витрат.
Чи може сміття забезпечити Україну електроенергією?
Твердження з відео про те, що з українського побутового сміття можна отримати конкретні «2 ТВт•год», а разом із сільськогосподарськими відходами — сотні ТВт•год, потрібно сприймати дуже обережно.
Потенціал енергії відходів справді існує.
Але маса відходів не дорівнює кількості електроенергії.
Результат залежить від вологості, складу, теплотворності сировини, ефективності газифікації, втрат тепла та ККД генератора, який перетворює синтез-газ на електроенергію.
Тому без результатів випробувань конкретної установки правильніше говорити не про гарантовану кількість електроенергії, а про теоретичний енергетичний потенціал.
І саме це зараз досліджує команда.
Що відомо про новий проєкт 2026 року
У березні 2026 року Красноголовець, Юрій Забулонов, Олександр Пугач та їхні колеги оприлюднили концепцію децентралізованої системи газифікації неоднорідних відходів.
Проєкт передбачає реактор, у якому планують поєднати теплове буферування та мікрохвильову стабілізацію температури.
Заявлений діапазон потенційної продуктивності системи — приблизно 50–1000 кг/год, але цільовий прототип на першому етапі — близько 100 кг/год.
І головне: автори прямо зазначають, що проєкт перебуває на ранній концептуальній стадії, а повноцінного експериментального прототипу саме цієї нової системи ще не створено.
Тобто зараз це науково-інженерна розробка, яку ще потрібно перевірити на практиці, а не готова серійна електростанція.
Чому для України ця ідея все одно цікава
Навіть із усіма застереженнями сама концепція має сенс для країни, яка одночасно має проблему відходів і потребує більш стійкої енергетики.
Українська енергосистема за останні роки продемонструвала, наскільки вразливою може бути велика централізована інфраструктура.
Децентралізована генерація не повинна замінити об’єднану енергосистему. Але локальні джерела тепла та електроенергії можуть доповнювати її, особливо там, де є доступна місцева сировина.
Для сільської громади це може бути біомаса.
Для підприємства — власні органічні або інші вуглецевмісні відходи.
Для окремих об’єктів — спеціалізовані потоки, якщо технологія та нормативні вимоги дозволять їх безпечно переробляти.
Тобто найцікавіша частина цієї ідеї — не обіцянка «переробити все сміття України».
Цікавіше інше: чи можна створити невеликі установки, які вироблятимуть енергію саме там, де виникають придатні для газифікації відходи.
Від лабораторії до реального ринку
Між ідеєю та промисловою технологією завжди лежить довгий шлях.
Потрібно довести стабільність процесу, перевірити різні види сировини, виміряти енергетичний баланс, протестувати очищення синтез-газу, викиди та побічні продукти.
Потрібно також довести економіку.
Саме тому наступний етап для команди Красноголовця — не чергова презентація, а реальний прототип і систематичні випробування.
Якщо вони покажуть, що установка стабільно працює з неоднорідною сировиною, виробляє прогнозований обсяг синтез-газу, має прийнятні викиди та економічно виправдана, тоді можна буде говорити про перехід від наукової концепції до технології, готової для масштабування.
Не «чарівна машина», а шанс
Українська газифікація не починається і не закінчується одним винахідником.
Газифікація — відома технологія, яку у світі досліджують і застосовують для різних видів біомаси та відходів. Новизна конкретного проєкту потрібно оцінювати не за гучністю заяв, а за конструкцією реактора, режимами роботи, складом сировини, енергоефективністю та результатами незалежних випробувань.
У випадку Красноголовця вже є наукова робота, історія прототипів і міжнародні відзнаки. Є також новий проєкт, над яким команда працює у 2026 році.
Але поки що правильніше говорити не про «українську технологію, яка здивувала світ», а про українську розробку з потенціалом, який ще належить довести в промислових умовах.
І саме це робить історію цікавою.
Бо справжній прорив починається не тоді, коли про винахід красиво розповідають.
Він починається тоді, коли машина запускається, працює день за днем, проходить незалежні випробування — і доводить цифрами, що здатна робити те, що від неї очікують.
Можливо, майбутнє української енергетики справді частково лежить у тому, що сьогодні ми називаємо сміттям.
Але щоб це стало реальністю, українській технології ще потрібно пройти найважливіший тест — від ідеї до працюючого промислового прототипу.
Цікаво: Щороку мільярди пластикових пляшок потрапляють у моря та океани. За оцінкою дослідників, лише у 2020 році до морського середовища потрапило близько 34 млрд PET-пляшок. Загалом же океан містить сотні трильйонів пластикових частинок — від мікропластику до великих фрагментів. Джерело