– Добрий вечір! – сказала Біла Кобила.
– Е, здрастуйте, – відповів Павло, панічно згадуючи розповіді людей про симптоми білої гарячки.
– А ви звідки? – ввічливо запитала Кобила.
– З Героїв Дніпра, – сказав Паша, повільно перебираючи в думках, чи є у нього сигарети, сірники, запальничка, газовий балончик і все те найнеобхідніше, якщо вночі у вас в парку запитують, звідки ви.
– Хм, а ви часом не п’яний? – засумнівалася Кобила, принюхавшись і пирхнувши.
– Зовсім ні! – хоробро збрехав Паша, сподіваючись, що цей запах може сам десь зникнути в тумані.
– Hу, тоді вибачте… А у вас гроші на таксі є, а то я підвезу?
– Ні, не треба, – з гідністю відповів Павло, і, зрозумівши, що це не дуже переконливо, додав, – я сьогодні і зарплату отримав, ось…
– До побачення, – сказала Кобила і повільно пішла в туман.
– До побачення, Біла Кобило, – з полегшенням зітхнув Паша.
Відповіддю Паші був дружний регіт патруля кінної поліції, виведеної в цей вечір на чергування в парку.