Вексель – це цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя.
Час і місце виникнення векселя не є остаточно визначеним. Зазвичай батьківщиною виникнення векселя визнається Італія, але поруч з тим дослідниками встановлено, що вексель був в ті часи відомий також в Греції, Месопотамії, Юдеї та інших державах давнини. Найбільш виразні ознаки зачатків вексельного обороту відзначаються дослідниками Греції.
Грецькі держави-міста в ті часи вели дуже жваву торгівлю як між собою, так і з народами, що стояли поза еллінським світом. Будучи з цього свого часу тими торговими центрами, де зустрічалися і здійснювали торгові угоди купці різних держав та національностей. Грецькі міста були місцем обороту великої кількості різних монет та інших грошових знаків. Потреба купців в обміні монет одних держав на монети інших сприяла появі промислу мінял (або трапезитів). Здійснюючи свій промисел, трапезити не обмежувалися простим обміном монет із рук в руки, але й, найчастіше, приймали на себе зобов’язання, отримавши відповідну суму грошей, виплатити купцеві рівноцінну суму грошей в іншій монеті, а також у іншому місці.
Такі операції трапезитів (грецьких мінял) носять в собі, безсумнівно, зачатки майбутніх переказних векселів, і окремі описи цих операцій, що дійшли до нас, дають всі підстави думати, що грецькій торгівлі такі форми кредиту були вже відомі. Але ці відомості вкрай мізерні і уривчасті, тому побудувати з них якусь струнку і виразну систему вексельного обороту давнини поки що неможливо.
Італія середньовіччя зі своїм вигідним географічним положенням на торговому шляху між Західною Європою та Сходом зосереджувала в собі велику кількість торгових оборотів середньовічного життя. Саме в середньовічних містах Італії вперше цілком чітко намітилися і здобули розвитку основні особливості вексельного інституту. Товари Сходу та інших країн перш за все потрапляли до Італії і потім вже прямували до різних держав Європи.
Подібно до Греції стародавнього світу, в Італії в середні віки оберталася велика кількість різних монет. Італія того часу була найактивнішим торговим центром. В Середньовічну Італію стікалися прочани, хрестоносці і студенти, які привозили із собою монети з найвіддаленіших країн. До того ж і сама тодішня Італія була роздроблена на безліч самостійних держав, кожна з яких карбувала свою власну монету. Таке різноманіття монет в обороті породжувало гостру потребу в їхньому розміні, так саме на цьому ґрунті народився прибутковий і багатий промисел мінял.
Міняли спочатку робили обмін монет з рук в руки без жодного кредитного моменту, але перевезення значних грошових сум в ті часи було пов’язане зі значними незручностями та небезпеками, такі специфічні умови середньовіччя скорегували і цей процес. За відсутності зручних засобів та шляхів сполучень возити із собою громіздкий вантаж було незручно. До того ж будь-який мандрівник, навіть за наявності найманої охорони, завжди ризикував бути пограбованим численними на той час розбійниками або просто володарями-князями чи лицарями.
При ускладненні торгового обороту (у міру розвитку операцій у мінял) стало бракувати монет з тих чи інших країн, і цим звичайний до того обмін монет з рук в руки став утруднюватися. Тоді ж для усунення цих труднощів утворився наступний порядок: міняла брав відому монету, але еквівалента її тут же на місці не давав, зобов’язуючись вручити його в певному місці і через певний термін. Спочатку такі виплати еквівалента отриманої монети проводилися через Філіальні відділення мінальних контор, але потім міняли, що не мали філій, увійшли між собою в угоду і почали взаємно приймати до виконання взаємні накази про виплату тих чи інших сум, вчиняючи згодом свої розрахунки. Цим нововведенням значною мірою змінювався характер розмінних операцій, які здійснювали міняли. Обмін монет з рук в руки перетворювався так на обіцянку, що давалася мінялою про сплату, проти отриманих ним готівки-еквівалента в іншому місці та через певний час. Тоді ж у взаєминах міняли з його клієнтом з’являється зобов’язальний момент, причому наявність зобов’язального моменту зажадало виникненню надання угоди в письмовій формі.
Міняла, отримавши гроші, видавав клієнту розписку, в якій засвідчувалося отримання мінялою певної суми, та покладав на третю особу, яка перебуває у місці платежу, обов’язок сплатити відповідну суму. Таким чином платником вже була не та особа, яка отримала гроші і видала в отриманні їх розписку. Ця розписка і стала прототипом відомого нам нині переказного векселя.
Зазначена розписка наділялася нотаріальною формою, причому, зазвичай, міняли супроводжували видачу такої розписки передачею своєму клієнту-кредитору додаткового листа на ім’я платника. Лист цей мав характер повідомлення платника у тому платежі, який належить зробити визначеній особі у визначеному місці.
Спочатку цей супровідний лист не мав характеру самостійного юридичного документа, за яким, у разі неотримання задоволення, можна було б отримати назад суму, вручену мінялі. Але при подальшому розвитку названої операції лист, яким супроводжувалася розписка міняли, набув переважного значення, і потроху, витіснивши нотаріальну розписку міняли, перетворився на головний та єдиний документ, з яким клієнт-кредитор міняли міг обґрунтувати свою вимогу про сплату грошей. Тоді ж ще вказівка строку платежу не була необхідною складовою як розписки міняли, так і супровідного до неї листа, а термін платежу визначався фактичним часом, необхідним для доставлення листа платнику. Фіксування же терміну вже становить наступний етап у розвитку цього документа-векселя.
Учасники цієї операції іменувалися: міняла, який отримував від клієнта гроші і видавав йому розписку і повідомлення про здійснення платежу, називався трасантом, клієнт-кредитор – ремітентом і третя особа, якій пропонувалося зробити платіж ремітенту – трасатом.
Але у своєму первісному вигляді операція ця була позбавлена тих специфічних особливостей, які зазвичай пов’язують тепер з векселями, і була по суті операцією з переказу грошей.
Проте з часом і з розвитком та ускладненням середньовічної торгівлі ця операція набула подальшого розвитку. Особливого значення мали у цьому плані середньовічні ярмарки. Саме на ярмарках ці розписки-повідомлення перетворюються на платіжний засіб і в знаряддя кредиту.
Купець, отримавши пропозицію трасанта про здійснення йому платежу на ринку, був зацікавлений у з’ясуванні того, чи відбудеться цей платіж насправді і чи може він розраховувати для своїх торгових угод на отримання грошей. Тому, з’являючись на ярмарку, купець передусім вирушав до платника-трасата і просив його засвідчити свою згоду на здійснення платежу. Платник, у разі згоди на платіж, ставив на повідомленні трасату або векселі, як тепер вже домовилися це називати, свій підпис і тим самим приймав на себе зобов’язання твердого та негайного платежу. Невиконання ним цього зобов’язання вносило дезорганізацію у торгові операції ремітента-кредитора, а й відбивалося на загальній ярмарковій торгівлі. Тому міста чи їхні правителі, які були зацікавлені у процвітанні та розширенні ринку, захищали права ремітентів чи вексельних кредиторів всіма доступними їм заходами. А саме процесуальними правилами того часу вексельним кредиторам забезпечувалася спрощена та прискорена юрисдикція, а проти несправних вексельних боржників вживалися суворі заходи аж до особистого їх затримання та накладення арешту на все їхнє майно.
Отже, ринки сприяли народженню акцепту, що становить невід’ємну приналежність переказних векселів, і створювали особливу вексельну строгість, що сприяла посиленню довіри до векселя та вексельних операцій.
Застосування суворих заходів до неплатників за векселями викликало в свою чергу появу і простого векселя. Тривалість і складність середньовічного судового процесу призводила до того, що всі інші боргові зобов’язання були дуже слабко захищені і кредитори за ними мали у своєму розпорядженні дуже незначний арсенал примусових коштів проти боржника. Звідси з’явилося прагнення надати формі векселя і інших боргових зобов’язань, щоб користуватися прискореним і надійним захистом своїх прав. До того ж католицька церква забороняла стягнення відсотків за користування капіталом, тим часом як у переказному векселі стягнення відсотків можна було надати в формі винагороди за послугу з переказу грошей.
Завдяки вексельній строгості вексель отримує дуже широке поширення і має велику довіру в торгових колах. Характерним прикладом такої довіри є випадок з імператором Карлом VIII, який, вступивши переможцем до Італії, не зміг отримати грошової позики ні під своє королівське слово, ні під гарантію найвпливовіших князів та синьйорів свого королівства, але безперешкодно отримав усі потрібні йому кошти під вексель великого руанського комерсанта Ле-Пелетьє, який займався морською торгівлею.
Вексельній строгості, вірніше ствердженням свого значення у тексті векселя, зобов’язана своєю появою вексельна мітка. Оскільки боргове зобов’язання у тексті визначалося як вексель, до нього застосовувалися норми вексельного права. З огляду на це для вексельного кредитора виникала потреба у посвідченні факту відмови платника від акцепту. Цій необхідності відповідають свідчення вказаного факту, що чинилося нотаріусами. Заява нотаріусу про відмову платника від акцепту та подальше посвідчення нотаріусом цієї відмови і становило акт протесту.
Викладеним вище майже вичерпується так званий «італійський період» в історії векселя. Надання векселю властивості передавання, а також визнання абстрактності векселя мали місце в наступний «французький період» історії векселя, хоча встановити різку і чітку грань між цими періодами майже неможливо.
Іще раніше крім кредитора і боржника у вексельній угоді брали участь їхні представники. Представник вексельного кредитора, який називався презентантом, спочатку не був самостійним учасником вексельного відношення і міг діяти лише як Довірений векселенабувач. Проте векселенабувач, який спочатку вимагав включення імені презентанта до тексту переказного векселя, не завжди міг точно вказати, хто саме буде його представником. Тому, відповідаючи вимогам життя, у тексті векселя поруч із зазначенням здійснення платежу безпосередньому кредитору почали вставляти застереження або наказ особі, зазначеній векселенабувачем.
Векселенабувач цей наказ свій почав здійснювати, вчиняючи на обороті векселя напис із зазначенням кому саме слід замість нього заплатити за векселем. Не бажаючи себе пов’язувати вказівкою певних представників, векселенабувачі залишали перед своїм підписом порожнє місце, а сам вексель перетворювали на засіб платежу, надаючи будь-якому новому покупцю векселя заповнювати своїм ім’ям вказану прогалину. Таким чином, створився бланковий напис на векселі і вексель набував нерозривної з ним властивості передавання.
Наступним етапом у розвитку векселя стала множинність передавальних написів та пов’язана з нею кругова відповідальність усіх надписувачів векселя. Пускаючи вексель в обіг і перетворюючи його на платіжний засіб, купець посилює достовірність його оплати шляхом введення в вексельне відношення низки нових надписувачів, з яких кожен однаково мав відповідати перед векселедержателем. Однак вексель і в цей період своєї історії зберігає зв’язок із тією угодою, яку він завершує. Вексель не вважається відірваним від своєї матеріальної основи зобов’язанням і залишається сплутаним з тими відносинами, що викликали його появу. Надання векселю характеру абстрактного зобов’язання, відірваного від свого заснування, відноситься до останнього етапу його розвитку – до так званого «німецького періоду» історії векселя.
У Німеччині вексель з’явився майже одночасно із протестантством. Тому від пут канонічного права він був вільний, що сприяло розвитку та визнанню там простих векселів. Простий вексель поруч із векселем переказним потрапляє у Німеччині в громадянське право, причому формою векселя починають наділяти будь-яке боргове зобов’язання, не пов’язуючи його з тими відносинами, в яких відбувалася його видача. В кінцевому підсумку вексель, пройшовши послідовно згадані вище етапи, стає незалежним від попередніх його видачі відносин сторін і починає виражати зобов’язання, прямо зазначені у векселі. Інакше кажучи, стає абстрактним і формальним зобов’язанням.
Майже до кінця XV ст. вексель регламентується традиційним правом. В 1569 р. в Болоньї з’являється перший вексельний статут, а потім аналогічні статути утворюються і в інших містах Італії, Франції. «Ordonnance de Commerce», виданий у 1673 р. у Франції, дотепер залишається одним з найважливіших законодавчих пам’яток вексельного права. Даючи детальну регламентацію вексельного права, «Ordonnance» проникає і в інші країни, причому основні його засади і до цього часу відтворюються французьким вексельним правом.
До другої половини ХІХ ст. у Німеччині вже діє дуже багато вексельних статутів, з яких найбільшою популярністю користувалися: Брауншвейгський, Франкфуртський на Майні, Веймарський та інші вексельні статути. Розроблений за участі відомого вченого Ейнерта вексельний статут, що діяв тоді у більшості німецьких держав, був введений у дію на території всієї Німецької імперії в 1871 році.
Дещо окремо знаходиться вексельне право Великобританії, найбільш характерними рисами якого є: а) можливість видачі векселів на пред’явника та зближення внаслідок цього векселя з чеком; 6) допустимість позначення у векселі, крім реквізитів, та інших умов, а саме: визначення розміру відсотків і т. д.; в) необов’язковість вчинення протесту.
Тоді як в Європі вексель вже отримав широке поширення, вексельні операції були ще невідомі на території Російської імперії. З переказними векселями купці, які вели торгівлю із Заходом, почали стикатися лише наприкінці ХVІІ ст. При Петрі II, в 1729 році, з’являється перший вексельний статут, виданий одночасно російською та німецькою мовами та складений за зразком Лейпцизького вексельного статуту. Головна увага статуту, за прикладом Заходу, фіксується на переказних векселях, а простий вексель залишається без належного визначення. Прагнення законодавця Російської імперії прищепити в торговому обороті переказний вексель особливо проявляється у вступі, який передував статуту. Говорячи переважно про переказні векселі, це запровадження підкреслює ті вигоди, які випливають для торговців, від використання векселів і, зокрема, вказує, що користуванням векселями знищуються витрати на провезення грошей, відпадають небезпеки, пов’язані з подорожжю, і з держави не вивозиться дзвінка монета.
Але попри наміри законодавця Російської імперії особливо широкого поширення в Росії набуває саме простий вексель. При чому при простоті його складання та незаперечності при стягненні простий вексель набув у Росії ХVІІІ століття, головним чином, значення як знаряддя особистого кредиту і по суті представляв позиковий лист, лише захищений вексельною формою. В розвиток і доповнення до вексельного статуту 1729 року, що проіснував протягом ста трьох років в Російській імперії, було видано низку указів, які істотно змінили сам зміст статуту. Найбільш суттєві зміни були внесені в питання про векселездатність, що спочатку була загальною, але потім піддалася значним обмеженням.
У 1832 р. був виданий новий вексельний статут, складений під впливом французької «Code de Commerce», нежиттєвість якого проявилася найближчим часом, і вже в 1847 році питання про видання нового закону про векселі було знову задіяно.
Найбільш характерними рисами вексельного статуту 1832 року були: а) невизнання за векселем, без особливого у тому застереження, властивості передавання; б) звернення вимог до написувачів у тому порядку послідовності, у якому вони приймали на себе зобов’язання за векселем; в) допустимість особистого затримання вексельного боржника до погашення їм заборгованості за векселем.
До складання проекту нового вексельного статуту в Російській імперії приступили вже в шістдесятих роках, але низка вже складених на той час проектів була визнана незадовільною і затвердження не отримали. У 1880 р. складається новий проект вексельного статуту, який в 1882 р. опубліковано як матеріал для обговорення одночасно російською, німецькою та французькою мовами. В обговоренні проекту брали участь представники західноєвропейської науки, які дали свої критичні відгуки. В результаті, незважаючи на значну кількість зібраних матеріалів, які можуть бути покладені в основу нового вексельного закону, останній остаточно отримує ствердження лише в 1902 р.
З’явившись результатом майже півстолітнього опрацювання матеріалів силами діячів науки і торгівлі, вексельний статут 1902 року в Російській імперії був значним досягненням в порівнянні з попередніми створеними виключно за іноземними зразками вексельними статутами. Цей статут, проіснувавши до революції, став одним із основних джерел для нині чинного «Положення про векселі» 1922 р.
Вексельним статутом 1902 р., зокрема, затверджені нижченаведені основні положення, що зберегли і сьогодні своє значення:
а) встановлення єдності строку платежу за векселем, тобто вимога про зазначення єдиного терміну платежу всієї вексельної суми;
б) визнання передавання властивістю векселя;
в) надання векселю абстрактного характеру шляхом виключення з його тексту валюти («яку суму я від нього грошима або товаром отримав»);
г) скасування для платежу за векселем граціонних днів (це дні відстрочення платежу за векселем, передбачені законодавством ряду країн).
З початку поточного століття особливо гостро постало питання про об’єднання вексельного законодавства і про створення всесвітнього вексельного статуту. Ця тяга до встановлення однаковості в галузі вексельних відносин пояснюється тим особливо важливим значенням, яке вексель починає набувати у світовій торгівлі. З розвитком торгових відносин та посиленням експортно-імпортних операцій векселя однієї країни починають впроваджуватися в обіг інших країн, а тому відомий різнобій, що існує в вексельному законодавстві різних держав, згубно відбивається на оборотності векселів.
Залишаючи осторонь попередні роботи міжнародних вчених товариств, «Інституту міжнародного права» та інших, відзначимо тут останню спробу створення загального вексельного статуту, що мала місце у 1910 році. У 1910 р. в Гаазі з ініціативи Італії та Німеччини зібралася конференція для вироблення норм одноманітного вексельного права.
Після детальної обробки низки запропонованих проектів, конференцій було вироблено проект загального статуту про векселі, причому конвенцію про об’єднання вексельного законодавства було складено та підписано представниками 26 держав лише з повторної конференції 1912 р. Законодавствам держав, що приймали участь у конференції держав, рекомендувалося схвалити конвенцію у частині чи загалом, причому вже без редакції схвалюваних статей. Проте війна 1914 р. стала на заваді цій, вже наближеній до здійснення, спробі об’єднання вексельного права у світовому масштабі.
Звертаючись до першого періоду існування радянської влади, можна відзначити, що не було жодного законодавчого акту, який відноситься до галузі вексельного права, що цілком пояснюється обставинами порядку послідовного проведення початків військового комунізму – приватний торговельний оборот з усіма притаманними йому атрибутами взагалі підлягав скасуванню. Тому ті окремі законодавчі акти, які так чи інакше, але стосувалися векселів, мали характер скасування норм вексельного права. З введенням Нової Економічної Політики самочинно відроджувався і вексельний оборот, а законодавець, навіть до встановлення норм вексельного права, визнає вексель як легальне зобов’язання і допускає вексельні операції на практиці новоствореного державного банку.
За борговими грошовими зобов’язаннями, що відповідають вимогам «Положення про векселі», законодавець згодом також визнає силу векселя, хоча за часом їх складання вони передували виданню названого становища («С. У», 1922 р., №35, ст. 319). Лише з опублікуванням 30 березня 1922 р. нині чинного «Положення про векселі» створюється спеціальний закон, що містить систему норм вексельного права і виключає можливість застосування до вексельного обороту правил Цивільного Кодексу.